ПРОБАЧТЕ

ПРОБАЧТЕ

                                      Татові й мамі

Коли в самої йде життя до краю,

Й на шлях глибокі випали сніги, -

Я знов і знов думками повертаю

Туди, де батьківські чекають береги.

Чи можна світ  любов’ю осягнути

І всю планету в серці розмістить?

Хоча би те ніколи не забути,

Що тебе гріє й що тебе болить.

...Спішу “ на корінь”.

Там ще батько й мати,

Як дві зірниці, сяють, вказівні.

Там є ще, є кому мене чекати,

При зустрічі всміхатися мені!

 

Яке то щастя – важко зрозуміти

Нам в клопотах буденних і земних.

Нагадують нам наші тільки діти,

Що й ми чиїсь чи дочки, чи сини.

Тому й спішу до рідного причалу

(Хоч цим віддати б дочірні борги).

Та знаю, знаю: все одно замало

Цього батькам коханим, дорогим.

Коли й мої вже виростають діти,

І під ногами у батьків ще твердь земна,

Щаслива я, що можу їх любити

Й вони для мене – як міцна стіна.

Шкода, що часу втрачено багато,

Поки це щастя осягнула я...

Пробачте ж, мій золотосерций тату

Й терпляча, добра матінко моя!