СТЕЖКА

СТЕЖКА

З маминої осені до мойого літа

Стелиться стежинонька, росами умита.

Споришем увінчана стелиться стежина –

Поміж мною й мамою ниточка єдина...

Там он під березою журилася мати,

У дуба просилася від грози сховати,

З тою тополиною радість поділила,

А верба старезная мудрості учила,

На калини вітах колиску гойдала,

А під тою вишнею бабку поховала...

Мама оглядається до мене у літо:

“Обережно! Стежка ця тернами повита...”

“Не журися, любая,” – заспокою маму.

А сама оглянуся у весну так само.

І так само в серці щось в мене затріпоче:

Донечка малесенька вслід мені дрібоче...